5 жінок в історії України, які залишаються невідомими

Протягом кінця 19 – першої третини 20 століть Україні пощастило отримати кілька сотень активного жіноцтва, що боролися за свої права та за свою Батьківщину. Проте досі більшість із них залишаються невідомими і невидимими для історії… На жаль, подекуди важко віднайти їхні біографії. 
 
Герміна Шухевич (уроджена Любович) (1852 — 1939) — українська громадська діячка, послідовниця емансипаційного руху Наталії Кобринської. Дружина Володимира Шухевича.
Родом з Перемишля. 
Ініціаторка і співзасновниця перших українських жіночих товариств у Львові: Клубу Русинок (1893, перша і довголітня голова), Жіноча Спілки Промислова «Труд» (1900 — 1914), голова надзірної ради товариств «Українська захоронка», Опіки над домашньою прислугою, директор Інституту для дівчат ім. св. Ольги та інших. Співдіяла з чоловіком при влаштуванні етнографічного походу 1887 року на Високому Замку та українського етнографічного відділу на Крайовій виставці 1894 у Львові.
 
Олена Доброграєва (1864 — 1888), українська громадськадіячка, заснувала українськийгурток на Вищих Жіночих Курсах у Києві. У 1886 році заснувала літературно-науковий місячник у Львові, що виходив як додаток до «Батьківщини», підтримувала зв’язки з Драгомановим, Франком, Романчуком та іншими українськими діячами.
 
Олена  Левчанівська (у дівоцтві Гродзінська)
Народилася в маєтку Городно на Волині в сім’ї дрібного шляхтича 21 січня 1881 року. Початкову освіту отримала вдома. 1903 року склала екстерном іспити за повний курс при Олександрійській жіночій гімназії в Петрограді, після чого вступила на філологічний відділ Віденського університету. Через смерть батька змушена була перервати навчання і повернутися на Волинь. 1905 року вийшла заміж за Олександра Левчанівського, разом із яким виїхала до Петрограда, а згодом переїхала до Москви, де закінчила історичний відділ на Вищих жіночих курсах.
Ще перед Першою світовою війною вона відкрила школу в рідному селі. Після 1917 року Олена Левчанівська протягом двох років мешкала в Житомирі, де разом із іншими заснувала Український клуб і працювала в культурно-просвітній організації «Просвіта», викладаючи в школі для дорослих; брала участь у виданні газет «Волинська газета» і «Громадянин». Наприкінці 1919 року повернулася на Волинь (в село Линів), де очолювала добродійну секцію товариства «Просвіта», беручи участь в організації шкіл та викладаючи в них.
Зображення Олени Левчанівської на українському поштовому конверті.
1922 року Левчанівську було обрано до сенату Другої Речі Посполитої, де вона стала членом комісії закордонних справ. Була членом Українського парламентського клубу, співзасновницею міжнародної жіночої організації «Ліга миру і свободи», від якої виступала в різних країнах Європи, відстоюючи права українського населення в Польщі.
Після закінчення сенаторських повноважень Левчанівська якийсь час мешкала в Луцьку, а 1931 року переїхала до того ж таки села Линова. У вересні 1939 року господарство перейшло у власність радянського сільського комітету. 24 грудня 1939 Олену Левчанівську заарештували, ув'язнивши в Горохові.
Подальша її доля мало відома. За одними даними в січні 1940 року вона стала в'язнем луцької тюрми, після чого 24 квітня 1940 їй було винесено смертний вирок. За іншими даними, її було депортовано до Казахстану, де вона й загинула (при цьому точні обставини смерті невідомі).
 
 Зінаїда Мірна (дівоче прізвище — Хильчевська, дружина Івана Мірного)
Народилася у 1875 р. Дівоче прізвище Зінаїди — Хильчевська (в іншому написанні — Хільчевська). Про її родину нічого не відомо. В середовищі української інтелігенції була думка, що Зінаїда мала польське походження. Це зазначали Віктор Приходько, який тривалий час проживав у родині Мірних, та Борис Мартос, дружина якого співпрацювала з Мірною. Так, Мартос у листі до Галини Лащенко, яка готувала спогади про Зінаїду Мірну, писав: «Чув я, що вона до того часу, як вийшла заміж, була католичкою і полькою, ім'я її правдоподібно було Болеслава. Я не раз чув, як Іван Іванович Мірний казав до неї Больця».
1910 року Зінаїда Мірна вперше з'явилася в середовищі київської громади. У Києві Зінаїда Мірна швидко ввійшла в товариські стосунки із Софією Русовою, Людмилою Старицькою-Черняхівською, Любов'ю Яновською, Марією Ішуміною, стала активним членом Українського клубу.
У 1910 – 1917 роках Зінаїда Мірна була однією з активісток Київського товариства оборони жінок, яке головним напрямком діяльності визначало боротьбу з торгівлею жінками та проституцією.
Була членкинею Української партії соціалістів-федералістів.
1917 року — членкиня Української Центральної Ради.
1919 року — співзасновниця та заступниця голови Української жіночої національної ради в Кам'янці-Подільському. Згодом голова її філії в Берліні.
Довголітня голова Українського жіночого союзу в Празі.
1937 року — член ради Світового союзу українок.
Автор статей у пресі, перекладів із французької мови.


Бланка Баранова-Бачинська. Народилася у 1896 році у Золочеві (Львівська область). Походить з Гаврисевичів, з родини священика.
Організаторка галицького українського жіноцтва й голова української секції Ліги Миру і Свободи. Відома журналістка. Протягом існування Західно-Української Народної Республіки – член Державної Ради. Закінчила гімназію у Львові, вивчала філософію у Львівському університеті (до 1918). Ще студенткою увійшла до академічної громади, була членкинею  Головної управи Союзу українок у Львові. У роки визвольних змагань жила з сім’єю в Кам’янці-Подільському. Тут стала ініціатором створення Союзу українок (1919), очолила догляд за пораненими та надання допомоги біженцям. Протягом  1921– 1924 жила у Відні. У 1921 р. увійшла до складу української делегації на конгресі жіночої організації Міжнародної  ліги миру й свободи, виголосила доповідь «Українці і Союз народів». Незабаром стала головою української секції Міжнародної ліги, обстоювала на закордонних форумах права українців у Галичині. Була заступницею голови Української  національної  жіночої  ради (1921– 1924), яка ставила перед собою мету об’єднати діяльність українок, що жили в еміграції. Від 1924 жила у Львові. Тут продовжила свою діяльність як голова української секції Міжнародної ліги миру й свободи (до 1939), стала організаторкою, а згодом і головою жіночої секції при Українському національно-демократичному об’єднанні (1926– 1939). У ці роки друкувала в українських виданнях, зокрема в «Ділі», «Громадському голосі»статті про міжнародний жіночий рух, роботу українських жіночих організацій в еміграції.
 Під час війни емігрувала до Німеччини. Активізувала свою громадську діяльність у 1946 р., була серед засновниць Об’єднання українських жінок у Верісгофені. Від 1956 р. жила в Мюнхені. Померла у 1971 р.
 

0 комментариев

Только зарегистрированные и авторизованные пользователи могут оставлять комментарии.