Климентина Авдикович-Глинська – бізнес-леді 20 століття

Народилася Климентина Миколаївна Авдикович-Глинська 27 липня 1884 р. у багатодітній сім’ї пароха Копичинець на Тернопіллі отця Миколи Січинського. Пізніше він був парохом Стопчатова на Косівщині.  
М. Січинський у 1883—1894 роках був послом до галицького крайового сейму, де тісно співпрацював з С. Качалою, Ю. Романчуком, Т. Окуневським, К. Гамораком, Й. Гуриком та іншими українськими послами. Як зазначала львівська газета «Діло», він «був побіч посла Романчука найповажнішою силою парламентарною, з котрою числилися і свої, і противники». 1893 року М. Січинський взяв участь у перенесенні праху Маркіяна Шашкевича із села Новосілок на Личаківський цвинтар до Львова. Був він також фундатором стипендії при товаристві «Просвіта».
Мати Климентини Олена Січинська відігравала значну роль в українському жіночому русі Галичини другої половини ХIХ — початку ХХ ст.

 
В серпні 1902 р. Климентина вийшла заміж за професора української гімназії в Перемишлі й відомого свого часу письменника Ореста Авдиковича. Вона викладала в Українському інституті для дівчат, працювала в кількох українських громадських установах Перемишля. Її спокійне і стабільне сімейне життя перервалося 1918-го, коли помер чоловік. Тож вимушено продала частину свого майна і заснувала в 1922 році «Першу українську фабрику цукерків і помадок «Фортуна».

Історія «Фортуни» починалася з одного мішка цукру, купленого за гроші від продажу годинника. «На маленькій залізній кухоньці варила я цукор, утирала потім сироп на тарілці, красила, додавала смаків, прибирала зверху, накладала в коробки, таці та розносила по буфетах і цукорнях… такий був початок української фабрики цукорків, помадки та печива Фортуна Нова» – писала Климентина. Вона знаходить посередника – колишнього цукорняного майстра Гіммеля, який вчить її справи. Маючи зв’язки в єврейській громаді Перемишля, Гіммель допомагає їй купити обладнання – «машинку до виробу твердих, неначиняних цукорків». Вона описує стан перемишльської крамниці, де попередній власник «машинки» кустарним способом виготовляв цукерки. Це мале, брудне, погано вентильоване приміщення, що водночас правило і за цех, і за житло: «У маленькій брудній темній та задушній кімнаті лежав хворий. Побік ліжка стояв стіл з дерева із камінною плитою і прикріпленою до нього машинкою. На столі підмокла дитина бавилася бляшанками з красками, кваском, білилом та іншими додатками до цукерок. Під столом та на кухоньці стояло кілька пар мідяних вальців, усе зелене від мідної іржі». Саме такими були більшість підприємств. Масштаби варіювалися виробітком, кількістю робітників, проте санітарно-гігієнічні умови були неналежними. Навіть на підприємствах із великою кількістю робітників нерідко виробниче приміщення слугувало і житлом, інфраструктура кондитерського підприємства, себто окремі приміщення для робітників, заводська лікарня або ж медпункт практично були відсутні. Все це – характерні недоліки новонародженої галузі, яка ще не мала ані державного контролю, ані власних достатніх ресурсів, аби перетворитися на впорядковану і стабільну галузь на кшталт цукрової. 

Климентина продала хутро чоловіка та купила машинку. Винайняла од знайомих дві стайні, які повністю переробила – «обдрапала, побілила, дала добрі двері та вікна, поклала долівку, відчистила куплену машинку та стала «фабриканткою». Згодом у неї працює вже четверо дівчат та Гіммель як майстер. Цукерня помалу розвивається, з’являється магазин та паківня (приміщення для пакування), близько 10 видів продукції. Окрилена надіями, Глинська пише проникливі рядки, що якнайкраще характеризують її як неординарну особистість кондитерського світу України: «Раділа думкою, що недавно сама журилася про шматок хліба для своїх дітей, тепер даю працю і заробіток п’ятьом людям. У мріях бачила я сотні найнятих робітників і гордість з українського почину, бо тоді моя фабрика була однією з перших українських робітень у краю». Фабрика розвивалася, та знав і купував її продукцію тільки Перемишль.

Власниця починає задумуватися про розширення виробництва. Дає оголошення до газети та їде до Львова із презентацією продукції, що пройшла успішно. Вдалі перші кроки у Львові надихнули її на переїзд до великого міста. Вона пише: «Я заложила фабрику. Працюватиму день і ніч, аби вона була велика та міцна. Сотням наших робітників дам працю і заробіток. Всім чужим підприємствам послужу прикладом чистоти і здорових, гігієнічних умов праці для робітників». В Перемишлі на той час складається доволі напружена ситуація, викликана саме успішністю почину Глинської. Фабрика зазнає утисків від єврейської громади Перемишля, що тоді мала місцеву монополію на виробництво солодощів. Перехід Гіммеля, одного з місцевих майстрів, до Авдикович заклав основу протистояння, розвиток підприємства остаточно загострив суперечку. Монополія австрійців, німців, євреїв. Тут грає роль, в першу чергу, специфіка кондитерської промисловості. Місцевий еквівалент будь-яких кондитерських виробів – це борошняні домашні солодощі, нескладні в приготуванні, відносно недорогі, не потребуючі ані специфічних знань, ані особливої сировини. Відомості про обробку какао-бобів, рецептури приготування шоколаду, карамелі, вафель – все це було європейським «ноу-хау», яке або привозили із собою, або їздили на навчання до іноземних майстрів. Розпад цехової системи, однак, у кондитерській справі залишив найпомітніший слід. Її спадком була замкнена система обміну інформацією, спадкова система підготовки кадрів, що утворила згуртування на зразок перемишльської громади.

Деякий час Глинська подорожує країною, роблячи презентації власної продукції у Поліссі, на Волині, ознайомлюється з новими рецептами солодощів у Варшаві. Згодом фабрика випускає вже 20 видів солодощів, змінює головного майстра – Гіммель кидає справу, на його місце приходить Йось. У Львові Глинська винаймає два будинки, що належать Союзу Худоби. Будинки знаходяться у жахливому стані, доводиться відбудовувати все практично з нуля. Проте тільки-но Глинська приводить все до ладу, Союз Худоби визнає договір про найм недійсним та намагається одібрати їх. Фабрику рятує відчайдушна відданість робітниць. «Дівчата позамикали вікна та двері інвентарем «Фортуни» та огризалися з ними через стіну, доки я побігла за адвокатом»  – пише вона. Процес було виграно, розбудову фабрики продовжено. Згодом відкрито крамницю на вулиці Руській. На фабриці працювало вже 30 чоловік, було куповано мотори, паровий котел. Асортимент поволі розширювався. Хоча ремісничого протистояння, як у Перемишлі, не було, проте у Львові пані Авдикович опинилася в центрі жорстокої конкурентної боротьби. Адже ринок Львова на час входження до нього «Фортуни Нової» був достатньо насиченим. Саме тоді новоствореному підприємству на допомогу прийшла винятковість особистості її власниці. Постать фабрикантки солодощів, що підводить до власної справи патріотичні засади, викликала громадське зацікавлення. 
 
В такій ситуації на допомогу К. Авдикович прийшов митрополит Андрей Шептицький. Вони уклали угоду про спільне підприємство «Фортуна нова». 1 листопада 1924 року підприємство запрацювало. Його проектна потужність — п’ять тонн продукції щодня. Митрополит інвестував у згадане підприємство 46 тисяч доларів США. Проте через брак технічного досвіду й недобросовісність найнятих інженерів ці інвестиції не окупилися, а «Фортуна нова» не стала промисловим гігантом. У 1925 році митрополит призначив куратором фабрики свого брата Климентія.
Климентина Авдикович пильно добирала персонал фабрики: майже всі робітниці мали середню або й вищу освіту. Чимало інвестувала в рекламу, робила презентації, шестеро торгових агентів шукали нові ринки збуту продукції.
Над дизайном продукції фабрики працювали художники  М. Бутович,
С. Гординський, Л. Левицький та інші. М. Бумба зі Сколе виробляв дерев’яні коробки для помадок. Особливою популярністю серед населення користувався комплект шоколадок «Солодка історія України» з портретами українських князів і гетьманів.
Продукцію «Фортуни нової» продавали також у містечках Волині, Холмщини та Підляшшя, США. Климентина Авдикович співпрацювала з багатьма українськими підприємцями та купцями. Займалася також харитативною діяльністю. На свято св. Миколая забезпечувала українських школярів безкоштовними подарунками. Цікавилася жіночим рухом, матеріально підтримувала Союз українок, у 1934 році фінансувала Жіночий конгрес українок у Станіславові.
На час націоналізації підприємства радянською владою у 1939 р. на фабриці працювало 110 осіб. «Фортуну нову» перетворили у Львівську кондитерську фабрику №3. Напередодні вступу до Львова Червоної армії в 1944-му К. Авдикович переїхала до Відня, де померла 10 жовтня 1965 р. на 82 році життя.
Донька К. Авдикович Стефанія була дружиною відомого іспанського художника Фернандо Герассі, приятелювала зі Сімоною де Бовуар і Жаном-Полем  Сартром, згодом жила у США, викладала в університеті у Філадельфії.
Нині першу українську фабрику цукерок «Фортуна нова» вважають попередницею широковідомої львівської кондитерської фабрики «Світоч».
 

0 комментариев

Только зарегистрированные и авторизованные пользователи могут оставлять комментарии.